Палыч, 26 декабря 2014

Олександр Друганов

Олександр Друганов за фахом графік, і майже все своє життя викладає у вузах цей предмет. Графіка, звичайно, у такого художника має бути і є - бездоганною. Але до того високого професійного рівня Олександр отримав, наче повеління згори, ще й свою особливу місію, а саме - творчу експериментальну роботу, що знаходиться на перетині живопису, графіки , фотографіі та медіа – це його новітнє бачення явищ візуального світу, невтомне архівування якостей навколишнього середовища, свідоцтв актуальних моментів сучасності. Ось саме цим художник Друганов нам і цікавий.
Йому, як небагатьом митцям сучасного мислення, притаманна манія слідкування за креаціями подій через віконечко камери, або монітору, або й самими тільки клацаннями комп’ютерної «миші», а це якимось чином навіть виглядає як таке зухвале та самочинне фотопривласнення світу. Воно відбувається паралельно музеіфікаціі та збирання явищ реального світу у власні потаємні архіви художника , цих таких дорогоцінних і непомітних свідоцтв реальності.

Для такого документаліста саме популярною робиться історія повсякдення, тому що якраз вона , ця буденна реальність, виявляється тісним чином пов’язана з темою і власного проживання, того, з чим непомітним чином маєш справу кожну хвилину, і ось ця непомітна хвилина для художника і філософа - така ефемерна і вже відноситься до щезаючого виду. Непевність часу – це сама меланхолійна категорія для кожного філософа і поета…
Ми живемо в епоху невпевненості певних істин, мутацій свідомостей, множинності ризом, номадичності і ломки сталих укладів. Нічого певного, нічого такого, що прийшло у світ надовго. Народжуються нові технологіі, можливості розуму дістають небачених раніше можливостей, і в противагу всьому позитивному збагатились також можливості і підробок, симулякрів, всього комплексу негативного, чужого, інфернального.

Олександр Друганов – це художник, що сміливо працює для сьогодення, але й - не меншою мірою для майбутнього, що так очевидно настає на наших очах завдяки його баченню таких парадоксів сучасноі свідомості. Іконосфера постмодернізму значно більша, значно різноманітніша, цікавіша, пластичніша, ніж класична, і часто приваблює якраз своєю нереальністю і гібридною фантастичністю образів. Все, що робить в своій свідомості художник - це проектування таких нереальних, іноді лякаючих, але й таких очікуваних футуристичних картин.

Зараз така архівна робота художника з середовищем потроху губить свій початковий надто напружений соціально-критичний потенціал і рухається в сторону розуміння мистецтва як цікавого, дотепного, хоч і дещо зловісного атракціону, таких, як створення кумедних, фарсових павільйонів для публіки, що таким втамовують нашу «футуристичну» цікавість. Це чисте мистецтво, що розкошує від розкутоі фантазіі митця, що ризиковано комбінує віддаленні і зближені аналогіі… Адже бути автором і власником сучасного образу можливо, тільки коли захопиш віртуальний, ще не сформований остаточно і ніким ще не втілений образ.

Друганов- художник непроявлених і ризикованих змістів. Створена ним іконосфера - це майже невичерпний «блошиний ринок» художніх образів, речей і явищ, що неначе випадково зібрались докупи, аби скласти якийсь новітній месідж, послання всім - про своє оновлене існування. Це ще й тому, що наша рідна культура постіндустріі – це культура саме такої невичерпноі множинності іміджів, що були запозиченими художником у всіх часів та на всіх просторах світової культури.
Художник ще зберігає свій соціально –крититичний потенціал, але… Він тепер розуміє мистецтво ще й як пістрявий «середньовічний» атракціон на площі, і як лякаючий шизоідний цирк, віртуальну крикливу еквілібристику на публіку, тому тільки, що часто-густо наш світ саме так і виглядає… Мусимо згодитись з цим невеселим фактом… Та й більша частина мистецтва, що тепер виробляється – часто-густо мистецтва тотальної пустоти і порожнинної беззмістовності – впевнено відображає це.
Критика бачить в таких фотоколажах гру конвенціальних візуальних знаків, точніше – живопис або фотографію як спустошений знак себе замість власне живопису або фотографіі... Це виглядає як інфантильна гра непростими, навіть небезпечними змістами… Це така пустотність, дивна гра в ілюзіі, в видимість, це навмисна здитинілість, замість того пластичного знаку духовного стрижня, сили і єдності, сповнених символічноі значущості, на які претендували твори Великого живопису європейської антропоцентричноі культури Нового часу.

Іронія художника-постмодерніста перетворює пластичні мотиви старого поважного, гуманістичного мистецтва в легковажну гру змістом, аж навіть в карикатуру або в комікс.
Причину цієї тенденціі можна побачити у тому, що друга половина 20 сторіччя взагалі базується на миттєвому сприйнятті коміксів, медіапортретів та реклами , і звісно, такого роду мистецтво не знає іншого способу розуміти і трактувати образи минулого. Сучасність, незважаючи на, а може, завдяки досвіду 20сторіччя вже не готова сприймати якраз поважні , а саме трагічні сторони буття.

Різноманітність цієї віртуальноі картини забезпечено тим, що більш могутніми та доступними в наш «час медіа» стали саме засоби беззастережного маніпулювання образами. Таке мистецтво заперечує мудрість минулого тим, що зображає іі якоюсь безформенною, незрілою філософією саме постмодерністських відголосків.
Олександр Друганов, як і інші художники його напрямку, скептично коментує своїми фотопостановками спроби сучасності приміряти на собі образи шляхетноі або гедоністичної старожитності. Вони не в «фаворі», тому що іх час минув - так вважає своїми творами художник. Пам’ятники старовини – така ж само невпевнена груба декорація, що й сучасна ярмарка образів, і ця декорація старовини приховує щось абсолютно не піднесене, а якраз те ж саме тривіальне та нетривке, як і навколишня криклива сучасність.
Формалістичний музей, де по стінах висять поважні картини в солідних рамах, зникає, та тепер все більше поступається місцем музеєві, що виказує реальність такою, як вона є, тільки вже в фотографіях, ризикованих іграх з колажами, , діорамах, муляжах, інсталяціях, опудалах та інших подібних симулякрах.
Анонімна і попсово яскрава психоделічна готовність бути завжди на виду іронічно виказана художниками як універсальна основа сучасноі міської цивілізаціі. Іронія - це ж і є наша вимушена мова сучасних кризових станів свідомості.

Олександр Друганов – це художник невизначених, невимовних, нетривких, але тому і насправді сучасних образів. Недарма він так щиро закоханий в поезію Дзен, в образи пустоти, глибини, нескінченності і ємкоі тиші, що вгадуються за кожним його образом, явищем і формою. Це така необхідна противага всім депресіям і агресіям світу. Здається, що тільки така витримана поезія дає йому тривалу наснагу і надію. І тоді художник дійсно сміє бачити.

Дмитро Корсунь.