Олена Мартинюк про Ігора Яновича

Спека і спокій, стриманість і чуттєвість, занурення в глибину поверхні та щем почуття розриву від нашарування безлічі дрібних подряпин на тлі реальності. Все та ніщо. Це можна назвати ліричним абстракціонізмом, а можна завмерти приголомшеним педантичним конструктивізмом ліній, схем та алгоритмічних рухів матерії. Однозначно те, що ця реальність безвідносна до дійсності і до людини. Для того, щоб збагнути суть людяності, львівський художник Ігор Янович повністю долає антропологічний вимір сприйняття. Він ставить задачу перекреслити все те людське, занадто людське і виокремити із станів сприймаючого суб'єкту перцепт, чисту істоту відчуття. Оскільки тільки потім, на другому витку, можна видобувати людяність: щирість, драматизм, почуття та "квіточку під росами". Ліричність "другого рівня" у Ігоря Яновича вилилася у рефлексію чуттєвості засобами живопису обмеженого кольорового відчуття.
Успішно розпочавши кар'єру як художник-реаліст, у середині 80-х він починає працювати із кольором, яскравим та імпульсивним. Однак, кольорова експресія поступово стишується, подекуди прориваючись яскравістю брунатного, але вже на протиставленні із монохромним сірим. У роботах, які вивели Ігоря Яновича у метри українського неоавангарду та нефігуративу, вже переважає вишукано-монотонний сірий, а разом з ним починає грати вирішальну партію фактура полотна, третій вимір живописної реальності художника.
"Ландшафти", "Трансформації" це монохромно-структурні проекти недавнього періоду творчості, в якому методична робота над одноманітними рельєфами, розгорнута і масштабна розробка теми та ідеї дозволила вивести її в канон. Остання виставка митця "Поліхромії", що відбулася в галереї "Ательє Карась", підтвердила наявність цього канону, в межах якого вже можливі такі відхилення, як наявність декількох кольорових означників (тут з'явились теплі охристі та оливкові кольори), які, проте, позначають ті ж самі константи протилежностей: матерія і дух, всеосяжність та розпорошеність сенсу.
Про живопис Яновича, як про музику, виходить говорити мовою, яка видаватиметься занадто поетичною. Він не вкладається в категорії із світу речей, його можна лише відчути, як запах. Щось тепле, живе та має терпкий присмак. Природні градації, які були спонтанно розіграні від кольорової плями, не мають однозначних референцій із довколишнім світом. Це не спогад поверхні землі, побаченої з висоти польоту уві сні, і не віконна шибка, залита дощем. Це щось категорично інше, відчайдушність спогадів про чужу незвідану територію, на якій ніколи не бував. Цей чужий світ чітко зафіксований у певні моменти його стану, це відбиток реальності, яка змінюється за невідомими нам законами, тому передбачити, яким буде наступний етап трансформації може лише художник, для якого цей стан є ще одним, окрім земного, способів існування. Що не викликає сумніву, так це те, що ТА реальність є незамкненою, і крізь подряпини на її тілі просочується якась інша, так само як вона до нашої. Якщо говорити глобально, то тут відкривається драма мистецтва як явища, що існує на межі.
Завершеність робіт Яновича є умовною, водночас вони не передають стан зміни, переходу, а є сталими зліпками матерії, зупиненої волею художника у той момент, коли вона співпала із його внутрішнім переживанням. Сталість це не те, що було або буде, а те що завжди є зараз, те, що може видатися становленням, а є насправді буттям. Ахроматичним і заструктурованим у осі координат, де чисте відчуття є рівноправним виміром поруч із часом і простором.
Формально живопис Ігоря Яновича у проекті "Поліхромії" - це нашарування нюан-сованих відтінками кольорових мас на неоднорідній поверхні полотна. Чуттєво - це тиша і спокій, у які можна увійти і бути, як вдома. А за суттю - це філософський камінь, засіб, який лущить замкнену скелю "об'єктивного" сприйняття, як грецький горіх.
Олена Мартинюк
арт-критик

Нет сообщений