«Тільки ті, хто будуть в Ковчезі-врятуються»

«Тільки ті,
хто будуть в Ковчезі-врятуються».
Прп. старець Лекторій Оптинський.
Це тому, що Владислав Шерешевський - один з тих, хто шукає порятунку. А порятунок як і загибель, надходить звідусіль; це божественна еманація, і чеснота, що притаманна скоріше душі, але не розуму. Душа, аminа середовища і предметів, часів і явищ, завжди тепла і вразлива, і вона шукає порятунку і сталості на його полотнах, також зігрітих буденною розміреною працею художника. Ось вони, міріади химерних людських постатей, замурзаних дитячих облич, ось вони, жахливі небувалі тваринки - потвори, розцяцьковані пароплави і трамваї, маскарадні променади і сімейні врочистості, звитяжні пасіонарії Пушкіни і ван-гоги, мухи творчості і півлітрові чарки... Не варто шукати в цих сюжетах лінійного сенсу або особливих пояснень - явища існують, взагалі не бажаючи щось про себе пояснювати, спираючись на свій особливий, мовчазний внутрішній досвід.
Шерешевський пережив свій своєрідний роман з фотографією, як з галуззю мистецтва. Адже з самого свого народження фото почало мавпувати «високий» стиль академічного живопису. Достатньо того, що дагеротип споглядали, як небачене диво. От і мали, крім театрально застиглого портрета персони перед об'єктивом, ще й обов'язково розписаний розкішний фон, тумби, колони, капітелі, вази, балюстради, портьєри, китиці і цоколі, романтичні хмари і марини. Тоді ж виник звичай фотографуватись великими родинами - і всі розуміли святковість такої події. Ретельно зрежисовану фото-картину, вбрану в раму, чіпляли на чільному місці в гостинній кімнаті. Картина передавалась в спадок, як дорогоцінна пам'ять, як батьківська настанова. І що цікаво - всі суспільні верстви пройшли цю обов'язкову процедуру - від царської родини до селянської. Який величезний матеріал сучасному історику, етнографу, культурологу!
Для Шерешевського особисто цей процес відбувається якраз навпаки - у нього живопис мавпує фотографію. І звідси - ця «схожість» персонажів, повне «акваріумне» занурення в середовище XIX сторіччя, повна «зализаність» деталей гардеробу, особлива «лялькова» красивість дитячих личок і гарненьких жіночих голівок, зухвалі еспаньйолки і манишки благородно - завзятих чоловіків. Старовинне сімейне фото розглядається художником як постановочний натюрморт, де ролі глечика, вази, яблук і гарбуза розіграні людьми у відповідному стані. І в цьому -внутрішня підміна, виверт, дотепно знайдений хід Шерешевського. І вже звідси-просто море широченне всіляких інтонацій, знахідок, патетичних каденцій, катавасій, сентиментів і вельмишановних глупств. Така собі буфонадна композиція, наче в фільмах Феліні. Це, якщо завгодно, дуля в кишені і «справжньому» живопису класиків, і метушливому фотографу, і старомодній фотокамері на чорній тринозі, і вдячному потомству, і всьому тому солоденькому, що зараз приготовлено для глядача! «Оба-на. Тепер маєте. Файно все обріхтували!»
Така фарсова ситуація дуже нагадує літературні пародії Леся Подерв'янського. Сучасний Гамлет, якого нудить від шекспірівських обов'язкових штампів, що не можуть уже спрацювати в сто перший раз для сучасного читача, знаходиться в тривозі і сумнівах. І от замість «бути чи не бути» , нарешті урочисто звучить «купатись чи не купа¬тись?» Ясна річ, що купатись, бо того волів Шекспір...
Але виникає все ж таки питання: а чому живопис Шерешевського має такий постійний успіх , чим зацікавив художник такий насичений арт-ринок? Це тому, що він ніколи не рухається в сторону багнистого абсурду і безвиході. Він скоріше легковажний і насмішкуватий, але не злий і похмурий. Людина для нього - не пляма природи, а домашній космос, скромний самовідданий захисник крихітного родинного вогнища. Художник чомусь любить людей, може навіть занадто, як до нього людей любив Рембрандт. Він передає глядачеві самі теплі і природні почуття. Він завжди «грається» в мистецтві, і робить це високопрофесійно. Він жартує майже непомітно. Коли які там жарти. Він прийшов у живопис, щоб якомога яскравіше розмалювати масовий смак. Він настільки уважний до побутових деталей, що цим дає забути неможливість певної зображеної події взагалі (такий літературний прийом, як у фантаста Г. Уеллса).
Звичайно ж, Шерешевський вторинний, похідний від великої традиції, але це і є легітимний художній прийом, а все інше- лише пригоди цього прийому в мистецтві. Такий живопис дає ще одну можливість викрити сліпоту і німоту новітніх течій в мистецтві. Він правильно вибрав чільною темою живопису епоху пишного, затишного і наївного буржуазного добробуту- «ВеІІе Ероquе». Так про цю свою епоху згадував Стефан Цвейг: «Ще ніколи вся Європа не була такою сильною, не була такою багатою, такою прекрасною, і ще ніколи так не вірила вона в своє чудове майбутнє; ніхто в світі вже не квилив, як колись, про «добрі старі часи». Тепер все рухалось вперед. І тоді на світ зійшла загальна захопленість, безтурботність, і ніщо, здавалось, не спинить таке небачене піднесення... І ніколи вже так нам не любити до незтями наш Старий Світ, як напередодні першої Світової війни, так щиро не вірити в її високе майбутнє, як тоді, коли нам марилась зоря нової ери. Та насправді то поступово наближалась заграва всесвітньої пожежі...»
А в нових інтер'єрах, що множаться в сучасних міських новобудовах, катастрофічно нема ніякої родовитості, історичності, знаків спадкового багатства і благо-образності. Де ж наша стара добра Європа? Де ідеальне заповнення до класичного консервативного інтер'єру? Де горді і шляхетні батьки, їх прекрасні і ніжні дами? Тільки натхненна уява художника може без істотних збитків заповнити таку прикру лакуну, зобразивши їх нехитрі сімейні радощі в глибині золотого сторіччя французької культури...
Шерешевський має ще декілька заповітних тем, що відразу роблять його живопис неповторним і оригінальним. Це «animals», зображення фантасмагорич¬них химер, породжених шаленою уявою хлопчиська-неслуха. Тварини, здається, мають бути страшними, неймовірно кошмарними, і раз і назавжди нагадати дорослим людям, що на них теж чекає страшна кара. Колір у страхітливих потвор витончено хаотичний, кислотний, адже у страху великі очі. Погрожуючи зубами, пазурами, хвостами, виряченими більмами, вони самовіддано стережуть затишні дитячі кімнати у своїх маленьких господарів.
А серія, що зображує транспорт нашого дитинства -трамваї, тролейбуси, пароплави... Схожі на торти висотою з Вавілонську вежу, в неймовірній плутанині віконечок, труб і коліщаток, вони скриплять, гуркочуть, палають, завзято куряться димом і з останніх зусиль все ж таки рухаються вперед, туди, де розваги, цирк, морозиво і канікули. Всякий артист пам'ятає своє дитинство в собі самому, свої відчуття, кольори, запахи, враження. І тільки артист може собі дозволити розкіш залишатись в дитинстві стільки, скільки йому заманеться.
Творчість - така царина, де, мабуть, як у Царстві Божому, всі вічно живі. І Пушкін, і Ван-Гог іноді вигулькують серед полотен Шерешевського тільки тому, що їм так треба. Звичайно, у них, як у винахідників літератури і живопису, інколи бувають надзвичайно затяжні творчі кризи. Ще б пак! Адже Пушкін і Ван-Гог- піонери, першопроходці. Як вирішити проблеми творчості, вже трохи знає їх нащадок Шерешевський, от і приходять вони до нього відпочивати, потеревенити і забутись. «Здоровенькі були, пане Шерешевський» - і вже потім Ван-Гог відпочиває (мабуть, від себе самого, безталанного).

Трохи гумору, панове, як трохи сонця у холодній воді - і світ потроху вже рухається до ясної галявини, і чує бажані дитячі голоси, і бачить мерехтіння живописних метеликів на стелях домашніх осель.

Нет сообщений