Класики — теж люди

Класики — теж люди. Вони, як і кожен із нас, пробуджувалися пранці, думали про величне та вічне, мріяли, працювали на благо людства, обідали, стомлювались і спочивали. Ми успадкували їхні ідеали, ми користуємося їхніми досягненнями. Іноді нам, як підліткам, здасться, що класики не дуже вже й потрібні. Класики суворо дивилися на нас гладенькими застиглими портретами під час нескінченного уроку. Навколо портретів кружляли мухи. Обличчя на портретах класиків були недосяжними, вимогливими й безнадійно нудними. Цінувати божественну гармонію слів вірша та чітку логічну красу математичної формули ми ще не вміли. Вони нам здавалися даними звідкись згори, як достиглі груші. Ми бунтували проти батьків, школи, ієрархії, проти всіх. Ми знати нічого не хотіли, ми були неможливі. А класики з портретів бажали, аби неслухи стали вправними, мудрими, дорослими й відповідальними. Це тільки згодом, через роки, ми з подивом виявили, що нічого доброго з тих уроків не забулося. Ми виявили, що класики — теж люди, з якими хочеться вийти на розмову. їхній благотворний вплив відчувається й досі в кожному слові, кожному вчинку, осяяному піднесеною сутністю нашого єства. Класики, зібравшись докупи, створили справжню віртуальну державу, в якій ми перебуваємо, вічну державу ідей, на яку значуще натякав Платон.
Художник Владислав Шерешевський — той, хто грає в класики. Це його яскраве душевне поривання, бажання діалогу, а шлях до діалогу — виклик, провокація, дані в його живописі. Це така його хрестоматія, і стиль його — навіть не мікс, а фьюжин. Співіснування неможливих речей і подій та напрямків у розвитку, становленні, конфлікті — примиренні. Цей його класичний ряд навальний, невідворотний, як інтервенція. Хрестоматія вибухнула!
Лише згодом, коли вщухає обурення й минає дівоча зомлілість, приходить здатність спокійно роздивитися його образи класиків-протагоністів. Тоді починаєш розуміти навіть не розумом, а всім своїм єством, що картини Шере-шевського — це гра! Це його власна гра, його власний пост-модерн.
У живописі з підписом Шерешевського, завжди знаходиться місце для підміни, виверту, імплантованої цитати, симуляції, сміховинної плутанини. Тільки на його картині можуть бути поєднанні в єдине стильове ціле Рєпін і Ван-Гог, Едуард Мане і Клод Моне, голландський натюрморт і розбурхане море епохи романтизму...
Владйслав— майстер гротеску. Смішного, в'їдливого. Його гротеск несе в собі сучасний міський фольклор, політичну злобу дня, пістрявий карнавал студентського гуртожитку. Художник уміє весело перетрусити все те, що називається загальнокультурними надбаннями. У нього вони проходять перевірку на здоровий глузд і життєздатність. Дивлячись на подібний опус, чомусь розумієш, що світ уцілів завдяки тому, що сміявся.
Шерешевський— це художник-сміхач.
Аби розуміти й цінувати живопис Шерешевського, феномен його творчості, недостатньо бути поверхово обізнаним в історії культури. Треба мати навіть не одну, а кілька вищих освіт, аби бути позбавленим догматичної точки зору на багато речей. Крім почуття гумору, потрібен іще й унікальний слух, аби відразу вловити в назві твору містифікацію, дотеп, змінений акцент, виклик.
Серед розмаїття історичних осіб і подій, зображених на картинах Шерешевського, варто відзначити особливі його роботи. Наприклад, картину «Шевченко в майстерні Шерешевського». Основою для композиції слугував відомий шедевр Георгія Меліхова, Що знаходиться в центрі «фараонівського» залу ДМУОМ. Тут, звичайно, замість романтичної особи Карла Брюлло-ва художник зобразив себе у величній і поважній позі метра, що розглядає начерки-малюнки учня-богомаза Тараса Шевченка. Однак у Шерешевського тут намальовано чомусь одразу три руки, кожна з яких виконує свою роботу. Великий художник так зображений, мабуть, тому, що для нього важливо все встигнути, зробити якнайкраще і якнайшвидше. Тут же, на картині, —вбивчо схожий на іншого нашого земляка, Миколу Гоголя, Сошенко, який супроводить селюкуватого зніяковілого молодого Тараса. А ось за величезним підрамником розпочатого полотна в майстерні метра під стіною чомусь тихо тулиться гіпсовий кострубатий бюст Кобзаря, вже з вусами, у смушевій 'шапці, сумного, літнього... Такі бюсти можна часто зустріти у сквериках кожного райцентру, може — Стеблева, Яготина, Корсуня... Небилиця?
А, наприклад, у роботі «Ясна Поляна» зображений у центрі композиції її господар Лев Толстой. Лише глибокий знавець історії імпресіонізму може помітити, як тут сміливо поєднані стилі двох художників, котрі написали «Сніданок на траві» — Е. Мане і К. Моне. Це справді відразу картина трьох художників, де Шерешевський уже знайшов свій сюжет. Тут, серед паризького товариства й оголених дівчат він зобразив старого ненависника шлюбу й жінок, босого й бородатого графа. Дебелою силою він схожий на язичницького кумира. У нього характерні величезні жовтогарячі вуха і мавпячий череп із могутнім чолом. Він — дзеркало російської революції, батько російської демократії та совість тогочасної світової інтелігенції. Але стосовно ситуації, зображеної на полотні, мені відразу згадалися золоті слова письменника, сказані П'єром Безуховим: «Гарні люди повинні зібратися разом, докупи, аби таким чином боротися проти зла й творити добро...»
Або картина «Про Мінь» — це портрет Мао, як промінь сонця китайської династії. Він зображений на тлі українського прапора, може, як інфернальна підсвідома мрія про велич об'єднаної України на китайський зразок. Може, це сублімація до появи власного Великого Кормчого для України...
А картина «Супчик», де зображений Енді наш Ворхол! Лідер поп-арту тут уособлює схованого джина в банці супу «Кемпбел». Мабуть, контємпорарі-арт уже було, а Шерешевського ще не було. Тому що наш художник зробив крок іще далі, обминувши цей ганебний етап. Шерешевський у живописі — професіонал, а зараз час професіоналів. Треба боротися із шахраями від мистецтва!
Як зрозуміти такі небувалі ситуації, такі сюрреалістичні каденції, таку віхолу й плутанину? А це чистий пост-модерн, це знов поп-артівські штучки. Це гра, і, як водиться у грі, речі та явища тут позбавлені конкретного й безпосереднього вигляду і функції. Гра — це умовність, «Homo Ludens»; і художник тут магістр гри, сам собі й драматург, і режисер. За всякої гри туди, в гру, можна зайти і вийти, а явища й дійові особи в грі можуть бути трансформовані, розформовані щомиті. Як у романі Гессе — «Вхід лише для божевільних». А у випадку з Шерешевським — авторська провокація збуджує думку, цікавість, інтерес до культурних феноменів, що складають певну епоху в історії.
Якби не безпосередня, зовсім не образлива інтонація, взята правильним акордом для серії «День учителя», то ці роботи потрапили б у жахливу ситуацію карикатури. Але серія така, що тут видно, що майстер їх справді любить, а дражливі ситуації виникають тому, що саме вони, як учителі, є для нього незабутніми, важливими, цікавими, потрібними.
Шерешевський — слухняний учень і вічний неслух. Так хлопчисько, коли бачить дівчинку зі свого класу, яка насправді йому дуже подобається, раптово дражнить її, ганяється за нею і лупцює. Такі ось дивацтва кохання.

Дмитро Корсунь, художник

Нет сообщений