СТРУМЕНІ УКРАЇНСЬКОЇ ДУШІ

Маестро пензля Михайло Демцю зі Львова (Підкарпаття) у сучаснім українськім малю-вальницькім вернісажі — то не є принагідний побратим стилю Івана Марчука або Феодосія Гуменюка; його, Демцю — гуцулястого маляра, не сплутати також і з символікою Андрія Антонюка, Миколи Кумановського, Віктора Гонтаріва, Сергія Гнойового, Євгена Лещенка, і з метаморфозністю Михайла Попова, і з предметністю Юрія Комишного, вже не кажучи про прихильників "чистих пейзажів" та камерних натюрмортів.
З Демцівим малярським світом можна жити "запросто"; без детермінацій шкільної чи інститутської пам'яті, тим паче "ізмових" наук. Диптих "Гуцульське весілля" (2002) п.Михайла, як кість від кості, та й плоть від плоті, — картини зрозумілих народних дійств і обрядів, вчинюваних гуртом (і родичами, й неродича-ми) при утворенні нової людської сім'ї. "Він" та "Вона" — традиційно в центрі уваги, а довкола їх — збуджені такою учтою гості. Лиця, лики, рухи; "типові образи в типових обставинах". А коли поглянете як виображено усе те у нашого художника мистецькою мовою, то хтось-та-ки та й заторкне внутрішню струну свого жит-тя-буїтя: "У мене ж не було так!" або: "А чи буде так у мене?".
Мистецтвознавець, котрий послуговується у своїй роботі порівняльним методом, може знічев'я завважити: "Це ж уподібнено манері Коцки, Манайла чи того ж Новаківського". Одіісіче увесь вимальовуючий шарм імпресіиного письма збірки картин Демцю явив собою тре-петно-нинішню напругу саме його образо-творчої думки (оціночної думки) і певний згу-сток художніх малярських шкіл Львова чи Закарпаття, а у дечому й Києва. То йде ще від розгойданої на вітрах зелені рідних Карпат, від Косівських пастозних розписів на кераміці генія Олекси Бахматюка, од світограйва кос-иацьких писанок, од дедьових кольористих строїв, дівоцьких красноплямистих уборів. І ще псігато від чого — чому назва може бути
"струмені українського серця і душі". Не однією танцювальною коломийкою відлунює древня скрипка гуцула в кресані ("Скрипаль", 2003) — по обличчі музики вихлюпує туга і чарівна краса гір. "Древній Київ" художника Демцю немов соборує усі українські Краї й Землі, усю суверенну територію Держави не тільки найменувальним словом "древнім", а всуціль промовистою українською мовою барв, ритмів, ліній, вальорів. Малярський зріз Демцю глибиться в національну кольористику українських віків, народних (і, видно, трипільських) розписів. Конфігурацій нашої мальованої кераміки, рушникове й килимарське громаддя тем, сюжетів та мистецьких прийомів. А ще десь в рисуваль-ницьку школу нашого середньовічного київського, лаврського Ліпія, в композиційні принципи Бойчукізму.
Звертає увагу "Автопортрет" Михайла Демцю: його монументальна живописність, випалений в горнилі керамічний ангобізм, малярський — на все полотно — сміливий розмах пензля, вглиблений у тисячоліття світу видющий погляд людських очей. Інтелектуальне, видовжено-карпатське, європейське обличчя, пастозність не заангажованих поєднань біло-го-синього-червоного-зеленого-брунатного кольорів заманіфістували появу в українському малярстві вивільненого від "ізмів" національного портретизму. "Демцю" як прізвище може походити від: ДЕМ, "демпери" — резонатора, провідника, а ЦЮ — вказівне "цей", "ці", "цю"; так чи ні, а мистець Михайло Демцю сьогодні, у розповні його 50-річчя, своїми художніми картинами, своїм образотворчим стилем стає провідником ще одного поступу нашого національного малярства, нашого національного мислення.

Нет сообщений