Люба Волошин про Любомира Медвідя

Змістовність творів Любомира Медвідя багатозначна. їх раціоналізм змішаний із ірраціональним, логічне межує із асоціативним. У його особі поєднані інтелект і незвичайна чутливість, інтуїція — і тверезий розрахунок. Внутрішня духовно-аналітична робота мистця у найвдаліших його творах вражає динамізмом і несподіваністю висновків щодо фундаментальних вартостей буття.ІНа перший погляд ці висновки видаються песимістичними. Але справа у тому, що настроєвість полотен Л.Медвідя не є визначальним фактором. Набагато важливіший фактор драматизму, характерний , для нього і його оцінки сущого.
Є два основні персонажі у творчості Л.Медвідя — Людина-подорожній і Людина-ізгой, вічний вигнанець без місця і призначення.
Людину мистець сприймає як один із найсуперечливіших епізодів феєрії буття, де глибокі пристрасні інтонації змінюються іронічними, насмішкуватими, навіть сатиричними. Малярська візія цієї, без сумніву, важливої для художника теми — це складна синтетична система значень, настроїв, алюзій, натяків. Саме вони й творять особливу поліфонічну реальність його полотен, що в якійсь мірі протилежна романтичній, ідеалізуючій світоглядній концепції ("Голуба евакуація" 1990, "Евакуація шинелі" 1991, "Жовтий інтер'єр" 1990 та ін.). Людську екзистенцію мистець бачить у різних часових і просторових параметрах, у контексті безкінечних світів і, мабуть, завжди перед суворим і незбагненним лицем Абсолюту.
Коли ж героєм творів мистця стає Людина-ізгой мова його прибирає вкрай експресивні, шорсткі відтінки. Цілі каскади парадоксів, гротескно видозмінених образів, фантастичних химер з'являються перед глядачем. Постають видовища в яких стільки театрального дійства, скільки нещадно оголеної дійсності, стільки іронії, скільки старанно замаскованого співчуття, стільки неприйняття і спротиву, скільки покори й вирозумілості. Проблиски надії жевріють там поруч з відлунням уцілілої, майже ідилічної Краси ("Розточчя-міст" 1992).
Особливо виразно ці настрої прочитуються у "Притчах". Є тут якесь тривожне застереження перед ескалацією марновірства, захланності, ідолопоклонства, перед духовною порожнечею, що здатна перетворити людину на молюска ("Інтер'єр-бульбашка", "Хрестоматія почуттів", "Вася-Молюск"). У "Притчах" перед нами постають явища, які своїм скрайнім узагальненням, понадчасовістю, деперсоніфікацією образів стають справді чимсь уподібненим до притч, з тою лише різницею, що з них не випливає однозначна й очевидна мораль, а є недомовленість, яка провокує увагу глядача. "Притчі" не є картинами призначеними милувати око чи прикрашати ошатні інтер'єри. Л.Медвідь не той художник, якого можна назвати "модним". Він стривожує нашу совість, а це не завжди може подобатись. Не моралізуючи, він все-таки мораліст, і за його стриманою пластичною мовою, карикатурними сюжетами прочитується гаряча і тонка душа, непримиренна до несправедливості і очерствіння.
Є в Медвідеві щось від його тривожної Людини-подорожнього і його Людини-ізгоя. Разом із тим зовнішня атрибутика художника Медвідя вповні благополучна. Про нього писали різні мистецтвознавці, багато і охоче. Переважна більшість рецензій на його твори піднесено позитивна. Нині він — професор кафедри монументального живопису Львівської академії мистецтв. Доволі активна виставкова діяльність Л.Медвідя. Він мав персональні виставки у Львові (1972, 1987, 1990), Торонто (1990), Нью-Йорку (1991), брав участь у групових виставках у Нью-Йорку, Кракові, разом з О.Міньком та З.Флінтою показував свої твори у Києві, Вільнюсі, Москві. Його картини поповнюють колекції музеїв на Україні та за її межами (Київський музей українського мистецтва, Львівська, Хмельницька, Запорізька картинні галереї, Національний музей у Львові тощо). Його твори знаходяться у числених приватних колекціях (Кен Сіґел, Лєнерт Ендрю — США, п.п.Вжесневські — Канада та ін.).
Л.Медвідь-художник провокує, бентежить і навіть шокує нашу уяву аби розбудити закладену в нас Господом жагу до досконалості і ще раз нагадати про омріяний світ Гармонії.

Нет сообщений