 |


|
 |

 |
Людмила Бруевич
|
|
|
 |
Людмила Бруевич → Раздел статей →
Вернуться в раздел
РАЮВАННЯ
Погляд на творчість графіка Людмили БРУЄВИЧ Усе почалося з "Ночі" — так сама художниця говорить про видимий результат нового етапу своєї творчості. З того 1991-го року багато води відійшло. Людмила Бруєвич просто-таки не встигає реалізовувати свої задуми, що живуть перед внутрішнім зором, в ескізних начерках — просяться "на волю", вимагають утілення. Отже, "Ніч" — велична, маєстатична, шляхетна, у всій славі свого фантастичного одягу, точніше, шат. її поділ — цілий сад таємничих рослин, птахів, геометричних фігур. Ірраціональний "монтаж" деталей, їхній перегук і взаємоперетікання творять неоднозначність, примхливість світу, що буквально втягує в себе глядача. А тим часом кожна робота Людмили Бруєвич видається простою й приступною. Але випадковим поглядом, ковзьким, тут не відбутися... Млосні риби, що завмерли в лапах не менш млосних котів... Вони — Сфінкси, владики, своєрідні емблеми статики гнучких опор, сторожкі сторожі тиші й уповільнення. Уповільнення часу — ось ключове словосполучення, що зринає раптом, коли дивишся аркуші Людмили Бруєвич. А, може, й не словосполучення, а просто розкіш відчуття: нарешті уповільнений час. її офорти — резервуар часу, завмерлого, але й пульсуючого водночас, часу, де немає гонитви, змагання, суєти й тліну. Неймовірна деталізованість простору, часо-простору, бароково-сюрреалістичне взаємопроникнення, перетікання прожилків, зблиск кракелюрів-судин. Уповільнений час — тому й коти з повільними очима. Ним, часом, стають і взаємопожираючі й взаєморождаючі вужі ("Танок Вужів") — це вічність, нескінченність. Поетика сновидінь і візій. Сни про гармонію, навіть коли зображено "Доісторичну тварину, або Дракона" — хтонічна істота, архетипно-сюрреалістична, яка не пожирає, а віддає час. Тут, на офортах Людмили Бруєвич, свій "звіриний стиль", свій бестіарій. Як на мене,- це переосмислене українське бароко. Отож, іще один аспект: традиції, "зворотна перспектива" і перспектива-розвиток. Для графіки українського бароко (були це переважно ксилографії) характерна своя ірраціональність (див. Анатолій Макаров "Світло українського бароко"), свої "сюри", свій "постмодернізм". Розкіш, пишність, раювання форм і вимисловості — і аскетизм водночас. Усе зв'язано, скріплено зживлено кров'яними судинами деталей, диханням візуального ліризму. Офорти Людмили Бруєвич — своєрідні палімсести, світ, відтворюваний з любов'ю і терпінням. Відтворюваний тонким і чесним реставратором едемського блаженства і спокою, котрого ми, можливо, не знали у власному житті. "Кохання ". "Русалочка'. "Вази". "Квітка кохання". "Мрійлива тваринка". Дивлячись на ці сни, насичуєшся спокоєм і часом, якого вічно не вистачає. Повертаюся до бароко, до його орнаментальної віртуозності, до полілогу включених текстів, лабіринтів, медальйонів, картушів, звірів і людських фігур. Це — Козагішп буття, pars pro toto, частина замість цілого, втілена через цілісний фрагмент. Там же, в українському бароко, шрифтові "фокуси" — як елементи графічного зображення сущного. Євангельські тексти, що обрамляють офорти Людмили Бруєвич (скоропис) — і елемент декору, орнаменту, кайми, і самодостатній магічно окреслений простір, час котрого то збігається, то не стоплюється із часом "внутрішнього" зображення. Ця трепетна, тремтлива ряснота, з глибини котрої підіймається притлумлена урочиста позолота, фактура надреальної об'ємності, яка буває тільки вві сні. Аркуші Людмили Бруєвич природно надаються множинності різночитань, "пояснень", тлумачень. Ми звикли до "літературності" сюжетів, надто фігуративних зображень. А тут — інше. Тут — поєднання непоєднуваного, стилізовані образи мовчання і наповненості буттям. Підсвічені аквареллю, офорти полишають аскетичність, але стриманість і вибагливий смак тримають ці почасти доволі великі аркуші (49,5x64,0 см; 48,0x74,0 см) просто у повітрі, без жодних опор і шнурів... Може, мені це здалося, привиділося, приснилося. Розкіш раювання.
|

|