Олександр: "Люди завжди поділяться на тих, кому зараз добре і кому ні, хто кохас і хто відпочивас або лінується від кохання"

Олексаплра Рідного знають у Харкові, і не тільки, як відомого порушника спокою, чиї інсталяпії та скульптурні витвори завжди відрізнялись якоюсь божевільною та водночас життєдайною фантазією. Він не просто постійно перебуває у иросторі гри, він так мислить, ліс, він так живе. Мабуть, саме тому ми неодноразово зустрічасмо прізвище Олександра на верхніх щаблях українських арт-рейтингів.
Теза видаткового голландською філософа Хейзінга про визначну роль Гри як основної культурної домінанти давно стала аксіоматичною (докладніше у творі Ноmо ludens, тобто "Людина, яка грає"). Але на теренах і руїнах пострадянського мистецького простору ставлення до гри в культурі залишається, м'яко кажучи, нашорошеним. Новим мис-тецьким пошукам легше вибачать метафізичні пошуки чи зазіхання на визначення "вічних істин", ніж профанацію "високих ідеалів" або просто здоровий природній жарт. Діагноз нсвтішний - сучасне українське мистецтво хворіє па комплекс "серйозності". Останнє слово - не помилка, отак ноно звучить краще та історично правдивіше, оскільки їй підступна бацила була колись прищеплена радянському мистецтву його дуже "серйозними" ідеологами.
Можна відповідально сказати, що в радянському суспільстві не було не тільки сексу, але й "несерйозного" мистецтва. Неспроможність чітко визначити класову сутність усякого роду мистецького хуліганства заганяла ра-дянських цензорів у той самий глухий кут, в якому сидять вже сучасні чиновники від культури, намагаючись відокремити еротику від порнографії. Щоб задурити світову про-гресивну спільноту, радянському образотворчому мистецтву залишили єдиний "несерйозний" жанр - карикатуру, оскільки її завжди можна було кинути на вирішення такого "серйозного" завдання, як побиття камінням гумору і добивання вістрям сатири ворогів соціалізму. Таким чином, проти своєї волі, мистецькі "сміхачі" (слововитвір видатпого вар'ята, або "блаженного" XX ст. - В.Хлсбникова) опинились в андеграунді й непогано жили гам, оскільки ще природі були оптимістами, до того ж аполітичними і космополітичними і так само радо покинули андеграунд, коли це стало МОЖЛИВИМ. ЯКЩО НЕ ПОМИЛЯЮСЬ, перший вихід "сміхачів" відбувся у вигляді пітерських "митьків". Тоді божевільна (або якщо краще висловити той стан Боже-вільна) демократія із захватом приймала безумства у різних виглядах. Однак період гри у революцію швидко минув, а "сміхачі" так і залишилися мистецькими анархістами, без політичних ти інших платформ, охоплені зі всіх боків зростаючим їм очах товарно-грошовим суспільством.
У Харківському просторі гостинний притулок мистцям-анархістам надала муніципальна галерея. Отже не випадково таких виявилося чимало і в галерейному проекті "Хроніка Арту. Харків. 2004", яким восени фактично розпочався новий мистецький сезон, і Олександр, звісно, серед найяскравіших - дивує, шокує, зачаровує.
Олександр (з приводу авторської виставки "Речі для себе" і зокрема об'єкту "Лижник"): "Дехто в захваті, дехто гнівається, дехто співчуває мені. Цікаве зауваження пересічного глядача щодо автора: "Стою я в лижи обутий, то ли лыжи не едут, то ли я е......банутий".
Якщо театр починається з вішалки, арт-акції Рідного, виключно авторські чи вкупі з друзями, починаються із назв і текстів. Найбільш відомі: "Якщо 6 я був з царем", "Смерть прибиральниці", "Речі для себе". Чомусь тільки зараз мені спало па думку що навіть прізвище митця, як навмисно, нагадує псевдо у дусі народною театру-балагану чи ліературної гумо-ристики. А й справді, Олександр може сміливо працювати і в літературному жанрі, його "прикладні записки" до своїх виставок завжди с маленькими шедеврами, такими ж дотепними і самоіронічними, як самі твори. Ось, наприклад, невеличка цитата з останнього проекту "Речі для себе": "Із завзятістю, рівною по силі бажанню розмножуватися, люди привласню-ють собі частину світу, роблячи її "своєю", відгороджуючись за допомогою свого предмета, привласнюючи йому ім'я власно". Продовжуючи літературні аyалогії відносно творчості Олександра, пригадуються, скоріше, бурлескові монологи Жванецького, ніж "патріотична" американофобія Задор-но»а. Особливий дар іронії є світоглядною основою творчості Рідного, природною та саме тому - иривабливою для шанувальників і замовників.
До "арт-менеджменту" своїх робіт, як і до всього в житті, Олександр ставиться і гумором. Якось під час перебування в його майстерні серед інших композицій мою увагу привернув макет фон гану, а може басейну зі скульптурною групою "Викрадення Європи", однак замість привабливої жінки на спині бика-Зевса опинився кремезний чолов'яга. Виявилося, то спочатку Олександр зробив цей макет у класичному варіанті, але в цей час до майстерні завітав можливий "крутий" замовник. Йому сподобалась ідея, але не луже обізнаний у грецькій міфології відвідувач чомусь забажав замінити жіночу фігуру па чоловіка. "Я не став його відмовляти, нагадувати міфологію, мені здалося цікавим переробити відомий сюжет па повий лад", - приблизно так пояснив свою позицію Олександр Рідний.

Нет сообщений