Митець світла, віри та оптимізму

Володимир Стрельніков називає себе «сучасним примітивістом» ...

Київський живописець і графік Володимир Стрельніков називає себе «сучасним примітивістом». Байдуже, який зміст вкладає він сам у цей дефінітивний «самовирок», але для нас, глядачів, це – додатковий штрих, «підказний» концепт його реальної творчості – ніби ще один підпис під картинами майстра.

Стрельніков – митець світла, віри та оптимізму. В його роботах немає місця руїні, сльозам і стражданням. Ідилія, спокій, внутрішня рівновага, усмішка і «усвітленість» – виразні визначники його творів, у яких би жанрах не творив митець – пейзажі, портреті, іконописі, фантасмагорії.

Дитинно-«мультфільмове» сонечко над стрункою, гордовитою банею Андріївської церкви, що за «відслоною» скрижанілого віття набуває ще гордовитішої, бадьороокої постави («Вечір»). Видубицький монастир у травневому буйноквітті – наче єднання далекої минувшини, наївним «ірраціумом» церковних бань, ніби замилуваних самою можливістю недоторканно існувати на землі, та сьогодення з його виструнченими алеями та специфічно «геометричною», «категоричною» розсадкою квітів («Весна»). Соняшниково-калинова ідилія минувшини із затіненою садком мазанкою та краєчком небокраю – сподіваним для українця вильотом «у світ широкий» («Пирогово»). І, разом, з тим – інша, химерно-казкова, навіть фантасмагорична реінкарнація ідилії у таїнах похмареної імли, помережаної біло-червоним, часом сліпучим, настирливим світлопробивом, незворушним безкраєм моря і тіньовидою примарою середньовічного замку (а може, дивного корабля з фігурним флюгеровершям?), де все – від води до неба - пройнято бризовим дрібнохвиллям, невідворотнім навіть для замку-корабля (Захід»). Чи-то – в нашаруваннях «всіх сущостей» життя в їх транквілійному, сновидному поставанні, де сусідують безліч умовностей, за кожною з яких – величезні (й важезні) світи повсякдня: вікна, хрести, птахи, громаддя замків, плетива пасмуг (луки? Волосся? Хмари?), Всевидюще око – і воно ж Яблуко (райське? Розбрату?), воно ж – червона кулька (може, якась невпізнана планета?) («Сон»).

Радісне, «квітоцентричне» світосприйняття, В.Стрельніков прагне виявити (а часом і прищепити) й багатьом героям своїх портретів – людям близьким, добре знаним йому («Анна», «Аркадій», «Весняний настрій», «Оленка»), часом, беручи на себе роль «машини часу», переносячи їх у давні, «аристократичні» часи («Моя королева», «Сашенька», «Анастасія»). А герой «Зайчика на повітряних кульках» – онук Володимира Єгор – опиняється одночасно і на параді з рівнобарвними кульками, і за святковим столом зі свічками. Дещо по-іншому подані персонажі, знані в усій Україні, поважні й статечні – етнограф-письменик Василь Скуратівський, графік Олександр Базилевич («Кращий друг»): внутрішня стриманість, шляхетність, деяка іронічність погляду підкреслена «градіентним» жовтаво-коричневим тлом – наче злукою віддального мряковію та присмеркової старизни стін, злукою різних природ закоріненості людини в рідне й споконвічне.

«Примітивіст», погрунтований на справжньому, невигаданому житті, де навіть химерії-феєрії – лише ті, що привиджуються звичайним людям, а тому й зрозумілі їм, - під таким саме кутом справжності й невигаданості бачить навіть сакральні персонажі: герої ікон Стрельнікова - ті самі «земні» люди, яким просто випала доля піднестися в ранг богів і святих, а разом з тим – і суголосний цій долі обов’язок бути кращими, шляхетнішими, духовитішими, ніж решта люду.

Картини Володимира Стрельнікова – яскрава і своєрідна сторінка культурного статку сучасної України. Гадаємо, слова відомого поета «моим стихам, как драгоценным винам, настанет свой черед», у відповідному перефразуванні цілком придатні й до творчості живописця й графіка В.Стрельнікова.

Канд. мистецтвознавства, О.О. Різник

Нет сообщений